БРАТИ ТА СЕСТРИ УКРАЇНЦІ!
«Червоні лінії» у переговорах з Росією та Сполученими Штатами Америки: межа компромісу з точки зору інтересів української нації» – викликана тією жвавою дискусією, яка розгорнулася протягом останніх кількох місяців в українському суспільстві. За короткий час Україна зіштовхнулася з серйозною і гіркою реальністю: Сполучені Штати, які ще нещодавно були нашим політичним партнером номер один, перетворилися на елемент тиску і примусу, який фактично вимагає відмовитися від наших позицій у військовій сфері, міжнародних відносинах, економіці і так далі. Нас штовхають на вимушений мир: в умовах протистояння з ворогом, що значно переважає нас у ресурсних можливостях, це може розцінюватися як зрада.
Ми і раніше не могли повністю покладатися лише на своїх союзників. Це природньо: наша свобода і наша незалежність мають бути нашою національною справою, а не справою американського, британського, французького або польського урядів. Як писала Леся Українка, «Хто визволиться сам, той буде вільний, Хто визволить кого, в неволю візьме». Між іншим, нав’язувана Україні угода про використання наших надр та видобуток рідкоземельних металів – яскрава ілюстрація до слів поетеси.
У нинішніх умовах влада має чітко усвідомити, що Україна – це не приватна фірма і не підрозділ Офісу президента. І українці, які за останні десятиліття пройшли через серйозні випробування і потрясіння – такі, які невідомі жодному іншому народу в європейській цивілізації, – навряд чи будуть мовчазними статистами в даній ситуації. Більше того: українці як спільнота захочуть брати активну участь у переговорному процесі і у випадку, якщо результати перемовин виявляться неприйнятними з точки зору нації, може відбутися бунт. В умовах війни, в умовах серйозного пасіонарного заряду значної кількості громадян і в умовах наявності великої кількості зброї, це небезпечна ситуація. Тому краще не доводити до крайнощів, і це необхідно пам’ятати тим, хто сьогодні намагається вибудовувати концепції для України.
Перше і головне. Українці ніколи не приймуть нав’язувану росіянами вимогу щодо передачі Російській Федерації чотирьох областей у їх адміністративних межах. Збройні Сили України змогли захистити Херсон, Запоріжжя, Краматорськ, Слов’янськ, Покровськ та інші міста. Чому ми повинні віддавати ці населені пункти ворогові? Більше того: ми не повинні у юридичному і міжнародно-правовому режимі визнавати втрату наших територій, що були визнані світом. Аргумент, буцімто Росія включила дані території до складу своєї конституції, зовсім не вагомий: це Росія створила ту юридичну проблему, яку повинна сама ж вирішити, а не змушувати весь світ визнавати її позицію і апелювати до своєї ж безголовості. Існує формула, згідно з якою Україна не визнаватиме втрату своїх територій і працюватиме над тим, щоби рано чи пізно – через рік, два, п’ять, десять – ці території повернулися під її суверенітет. Головне – весь цей час активно працювати на створення відповідної інформаційної присутності на окупованих Росією територіях: шукати агентів впливу, демонструвати переваги українського способу життя над російським тощо. Також дуже важливо не забувати про Крим і Севастополь, які сьогодні у нас чомусь сприймаються за остаточним принципом. А це ж українські території і деякі наші політики і чиновники обіцяли, що ми мали пити каву на набережній Ялти ще у травні 2023 року.
Друге. Не може бути жодних обмежень для України щодо розвитку її інфраструктурних і промислових об’єктів. За часи війни ми отримали дуже потужний оборонний військово-промисловий комплекс. Ми навчилися виробляти нові види високоефективної зброї. «Укроборонпром» став однією з візитних карток України. І якщо до війни головним локомотивом української економіки була металургія, то тепер саме виробництво зброї, високоточних приладів, оборонна компонента можуть стати тією складовою економіки, яка зможе дуже швидко вивести Україну із післявоєнної кризи. Тим більше, що зараз війна повертається у арсенал світової політики, а це, на жаль, потребує посилення і вдосконалення арсеналів зброї. Ми у жодному випадку не можемо погодитися на вимогу закриття нашого ВПК!
Третє. Питання встановлення чисельності наших Збройних Сил – це виключне суверенне право українського народу. Росія не має права вказувати нам, скільки громадян мають перебувати на службі у Збройних Силах і за якими принципами формуються Збройні Сили. Також ніхто не має права впливати на формування нашої військової доктрини.
Четверте. Українські політики, щодо яких доведено їх співпрацю з Російською Федерацією (а особливо ті, які перебували протягом всього цього часу на території Росії) повинні бути пожиттєво позбавлені права обиратися у виборні органи влади та займати будь-які керівні пости в державі. Вони не мають права на ведення бізнесу в Україні. Не може бути й мови щодо повернення їм громадянських прав на рівні з тими, хто воював або забезпечував нашу обороноздатність у тилу. Ми не можемо погодитися на те, щоби в українському парламенті, а тим більше – на Банковій засідали медведчуки, мураєви, януковичі тощо. Вони свій вибір зробили. Зрада не пробачається.
П’яте. І це вже стосується перемовин не стільки з Росією, скільки зі США. Наша партія наголошувала і наголошує: усі питання, пов’язані з використанням українських надр, повинен вирішувати народ України – на референдумі. Народ України не делегував нікому – ні президенту, ні Верховній Раді – право розпоряджатися його майном. Для початку читайте 13 статтю Конституції, а потім думайте як виконувати вимоги «партнерів».
Це – принципові засадничі позиції. Це – «червоні лінії», які для нас є непорушними.
Що може лежати в площині компромісу?
Я вже казав про те, що, не визнаючи втрату територій де-юре (для нас вони назавжди залишаться українськими), ми можемо усвідомити їх тимчасову втрату де-факто. Найближчим часом в Росії можуть відбутися серйозні події, які призведуть до катаклізмів. Вік Путіна і його найближчого оточення показує, що у найближчі 4 – 5 років (а то й раніше) у наших сусідів почнуться трансформації, пов’язані з боротьбою за владу. Відбудеться зміна поколінь, яка призведе до послаблення системи, а можливо і до внутрішнього протистояння. Економіка також зробить свою справу: вже зараз інфляція у Росії становить 12%. Хоч ми не можемо впливати на санкційну політику Заходу, але ми повинні добиватися того, щоби санкції щодо РФ були збережені. І вже тоді втрачені нами території зможемо повернути назад – малими зусиллями. Принаймні, значно меншими, ніж нині.
Ми безболісно можемо відмовитися від членства України в НАТО і на нейтральний статус. Тим більше, що у нинішній війні НАТО продемонстрували невисоку ефективність та надто сильну забюрократизованість. Навряд чи НАТО можна розглядати як надійний захист для нашої країни – особливо в умовах, коли сам блок тріщить по швах (США з головного гаранта стабільності Північноатлантичного блоку перетворився на загрозу для деяких членів, висуваючи територіальні претензії до Канади і Данії). Відмовляючись від членства в НАТО, ми отримуємо вагомий козир – або до забезпечення реального нейтралітету, або до перемовин щодо формування справжніх, сильних, більш дієвих альянсів. Але це питання потрібно вирішувати референдумом, а не під диктовку збоку Росії.
Ми можемо дискутувати щодо членства в Європейському Союзі. Свого часу ми вже прийняти написану під диктовку ЄС угод про асоціацію, яка виявилася кабальною і грабіжницькою для України. Членство в ЄС – це не лише благо. Це і втрата частини суверенітету, суверенних прав держави. Чи варто сьогодні бездумно і заради галочки ставати членами європейської спільноти? Чи, можливо, краще закріпити свою суб’єктність, а вже потім вирішувати, у якому напрямку ми рухаємося?
Ми можемо повернутися до дискусій про російську мову на території України (ми проти будь-якої другої державної, але можемо у своїх компромісах говорити про забезпечення російській статусу мови національних меншин, що було би справедливим з огляду на наявність значної частини громадян, які розмовляють російською і вважають її своєю рідною).
Ми можемо повернутися до дискусій щодо Української православної церкви і її статусу, але лише після виконання з боку УПЦ усіх вимог українського законодавства.
Всі інші питання – повторюся – за межами «червоних ліній». І завдання громадськості – ретельно стежити за тим, щоби ці лінії не перетинали ті, від кого залежить доля України у майбутньому.
Дякую за увагу!
P.S. 🇺🇦 НАС ОБ’ЄДНАЄ СПІЛЬНЕ МАЙБУТНЄ!! СЛАВА УКРАЇНІ!!!
🔥Лідер політичної партії «Сила нації» АНДРІЙ ПЕЛЮХОВСЬКИЙ!!!
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2096631814190213&id=100015302433218