Війна внесла істотні корективи у наше життя. Ми захоплюємося мужністю та стійкістю наших воїнів. Ми віримо у нашу перемогу. Ми щогодини переглядаємо зведення з фронтів, сподіваючись на розвиток успіху та поступовий наступ наших військ під Херсоном, Харковом, Запоріжжям, а далі – на Донбасі та у Криму. Але при цьому забуваємо про ще одну важливу проблему сьогодення – про економіку, про соціальну сферу, про хліб насущний.
А тим часом останнім часом прості люди стурбовані саме питанням виживання: усі з тривогою чекають на осінь і зиму, не особливо вірячи в те, що про нас і про наше майбутнє потурбується хтось із наших закордонних партнерів. Представники G7 натякають на готовність дати Україні 30 мільярдів доларів, але ми не знаємо, на яких умовах. До того ж, ці кошти – це крапля в морі проблем, що виникли у зв’язку з війною.
Нам обіцяють падіння ВВП на 45-48%. 2021 року доларовий ВВП України досяг історичного максимуму – 200 мільярдів доларів. Тобто закордонні вливання компенсують наші збитки лише на третину. До того ж, ми не знаємо, на яких умовах Україна отримає ці кошти і як надалі вони вплинуть на формування зовнішнього боргу.
Україна залишилася без підприємств ВВП і без індустріальних гігантів, які забезпечують приплив валюти. Залишилася без ряду морських портів, а насправді – із заблокованим доступом до моря. Навіть якщо завтра ми повернем усі свої території – низку підприємств необхідно буде відбудовувати (що займе не один рік), а традиційні ринки збуту товарів на той час будуть зайняті конкурентами. Приклад: Україна так довго затверджувалася на світовому ринку залізняку, але тепер місце України зайняте бразильцями. Сьогодні йдеться не лише про видобуток руди, а й про транспортування за кордон. Нагадаю, що метал та руда раніше давали майже чверть валютних доходів держави.
Повноцінно продовжують працювати сьогодні лише 14% підприємств.
Рівень безробіття може перевищити 40% (до війни прогнозувалося, що безробіття в Україні у 2022 році збережеться на рівні 8,6%).
Рівень інфляції може досягти 21-23%. Споживчі ціни на кінець травня зросли на 14%, порівняно з початком року.
Україна засіяла цього року на 25% менше орних земель, ніж 2021 року. Зрозуміло, що в умовах, коли не вирішено питання з вивезенням хліба врожаю минулого року, говорити про виручку з продажу зерна нового врожаю можна лише умовно.
Україна має величезні проблеми з паливом, що безсумнівно позначиться на всіх сферах життя.
Україна втратила найбільшу Запорізьку атомну електростанцію і навіть у разі її повернення під контроль України 2/3 реакторів тимчасово простоюватимуть із технічних причин.
Питання газу, комунальних платежів, холодної зими я навіть не розглядаю.
За прогнозами Світового банку, понад 70% українців опиняться за межею бідності.
Але ще серйозніша проблема – демографічна. 7 мільйонів українців опинилися за кордоном. 80% із них, швидше за все, в Україну не повернуться. А це переважно жінки дітородного віку та діти. Щодня на фронтах гинуть 100 – 200 людей. Стільки ж «вимивається» щодня з виробничого сектору: закликаються молоді, здорові люди, які мають у нормальний час бути двигуном економіки. З якою картиною ми зіткнемося після перемоги?
І над цим необхідно думати вже зараз, ставити питання банального інстинкту самозбереження нації. Адже майбутнє України вершиться не лише на полях битв. А економіка та соціальна сфера не можуть бути заручниками війни. Хтось воює, хтось має забезпечувати функціонування тилу. Якщо ми сподіваємося в цьому лише на Бориса Джонсона, виникає питання нашого суверенітету.
Що ж потрібно зробити в даній ситуації?
По-перше, необхідний якісний і постійний аудит економічної ситуації в країні – для цього слід створити спеціальну раду з числа найкращих економістів України, а не залишати цей процес виключно на відкуп Офісу президента (Кабінет Міністрів як абсолютно несамостійну і фактично підпорядковану Офісу структуру в розрахунок не беремо).
По-друге, у найкоротші терміни необхідно підготувати кілька варіантів програм розвитку економіки, які враховують різні вступні та різне моделювання ситуації: а) ми повертаємо контроль над кордонами станом на 2013 рік; б) ми повертаємось до статус-кво 23 лютого 2022 року; в) ми втрачаємо Донбас, але відвойовуємо Херсон; г) ми погоджуємося на лінію розмежування, що збігається з нинішньою лінією фронту; д) ми втрачаємо вихід до моря тощо. – варіантів може бути безліч, і під кожний необхідне бачення функціонування економіки України на найближчу перспективу.
По-третє, необхідно дозволити виїзд громадянам України на роботу – з передбаченням механізму їхнього повернення у разі гострої необхідності для військових потреб. Петиція до президента Зеленського із цього приводу набрала понад 25 тисяч голосів, але президент відмовився її задовольнити. І дарма! Лише минулого року заробітчани забезпечили приплив в економіку України 14 мільярдів доларів (це офіційно) коштів, які зняли соціальне навантаження. Розрив у показниках реального ВВП (4 800 доларів на душу населення) та ВВП за ПКС (14 330 доларів на душу населення) у 2021 році досягається не в останню чергу за рахунок неконтрольованих державою потоком коштів від «заробітчан», але при цьому значна частина цих коштів пізніше йде до бюджету. Виникає феномен: за умов воєнного часу не варто боротися з тіньовим сектором, він може стати локомотивом післявоєнного відродження суспільства. Навпаки, необхідно дати можливість громадянам заробити.
Звідси – четвертий пункт: влада має зробити все для того, щоб припинити руйнувати бізнесові структури, закликаючи до армії людей, які працюють на благо розвитку економіки. Необхідна система моральної зацікавленості для служби у діючій армії для безробітних громадян: як варіант заробітку. Примусова мобілізація у наш час є абсолютно неефективним анахронізмом, оскільки сучасна війна виграється технічними засобами, а не кількістю мобілізованого «гарматного м’яса».
По-четверте, потрібна комплексна програма розвитку сфери обслуговування. В Україні ця сфера становила близько 10 – 12% усієї економіки. Але в тих же США та багатьох європейських державах – це третина економіки і більше. Сфера обслуговування – це живильне середовище для розвитку українського середнього класу. Тобто йдеться про нову філософію економіки та про новий локомотив економіки. Але для цього необхідно докорінно змінити банківську систему, зламавши опір банківського лобі: кредитна ставка у 25% річних – це вирок будь-якій економіці. Піднімаючи ставку до 25% наша банківська система геть-чисто вбиває саму ідею кредитування, яка, за образним визначенням деяких економістів, є кровоносною системою економіки.
По-п’яте, вже зараз необхідно розробити та затвердити комплексну програму мікрокредитування за системою Мухаммада Юнуса. У 70-ті роки Юнус – тоді успішний банкір – повернувся до рідного Бангладеш. Відвідавши одне з жебраків, він виявив, що її мешканці не можуть вирватися з бідності через місцевих лихварів, оскільки ті видавали кредити під такий високий відсоток і на такі короткі терміни, що селяни не встигали реалізовувати товар на ринку. В результаті їм доводилося продавати свою продукцію за гроші своїм же кредиторам. Юнус сплатив борги бідних селян і почав сам видавати їм кредити — маленькими сумами під мізерний відсоток і без жодних застав та поручителів, але за умови розширення чи відкриття бізнесу, як правило, сімейного. Багато хто тоді вважав вчинок доктора Юнуса шляхетним дивацтвом. Але невдовзі з’ясувалося, що рівень неповернення з його маленьких позик — менше 3 відсотків. Отже, Мухаммад Юнус розробив концепцію мікрокредитування та створив свій Grameen Bank, ставши у 1983 році його генеральним директором. З 1996 став радником уряду Бангладеш. 2006 року отримав Нобелівську премію миру за свій соціальний та комерційно успішний проект.
Здається, за нинішніх умов методи Юнуса є більш прийнятними для України, ніж розрекламована раніше система Лі Куан Ю.
І, природно, дуже важливо розвивати найцінніше, що ми набули під час нинішньої війни – почуття солідарності, почуття «єдиної сім’ї», почуття взаємодопомоги. Без цих почуттів неможливо відродити Україну.
Андрій Пелюховський, Лідер партії “Сила нації”